Ось і все...

Коли осінній лист лаштується в дорогу

І гуси його кличуть за собою,

Коли туман вінчається з імлою

І поруч для розмов нема нікого,

Надходить смуток у плащі рудому

І переслідує уперто й люто,

Влива у спогади гірку отруту

І не дає розрадити нікому.

Але телер ваш образ, Панно світла,

Як промінь, що крізь ночі проникає,

Мені в очах притьмарених заквітнув.

І про щасливу днину пригадає,

Коли були ми тільки вдвох на світі.

Тепер я сам. Молюся і згасаю.

Сьогодні я потоваришував із князівною

Мені приємно, що вона назвала мене великим метеликом. У мене є крила, крила МЕТЕЛИКА!

Я ПОГОДЖУЮСЯ!!!

Осінь... така пора, що смуток виїдає душу... Мене кличе до себе вчитель. Я чую ночами, як він приходить до мене і кличе за. собою... Одного разу вві сні просив мене, щоби я виявив своє милосердя і вчинив вашу волю... (Невже він не помічає, що я брешу? Він не хоче помічати...) Тоді я не послухав його. І ось тепер... так, тепер, мені здається, я готовий стати на герць. І загинути... як мої предки... І як того потребує звичай.

Моя доля в руках князя... 

І князя шкода. Приємний чоловік.

Ну як я можу допомогти цьому чоловікові? Ціною власного життя?.. А, зрештою, що мені чужі клопоти?.. Патріотичні почуття... що він мав на увазі? Яке я маю відношення до Люботина? Князь, звичайно, славний чоловік, але вмирати лише. через нього якось не хочеться... От заради мого вчителя я б... І на муки... не те що...

Познайомив князя із своїми віршами

Розквітають дивні квіти,

розкривають пелюстини,

а метелики стікають

по вустах, як сік ожини.

                      

Сни дзвіночків голубіють,

зазирають у кишені,

а ти сиплеш їм дукати

у роззявлені їх жмені.

І ковтаєш сон глибокий,

подарований навічно,

І вмираєш разом з ними,

не питаючись, навіщо.

День минув, і склали крила

всі метелики на зиму.

Заховайся й ти в шкарлупку

і ридай собі за ними.

Надія

Вчора мало не загинув. Сьогодні прийшов пустельник, показав нову простору печеру. Я щасливий. Посеред галявини світилося голубе око озерця. Тішився, як мала дитина, обнюхував квіти, занурював голову в воду і задоволено пирхав. Потім ліг на траву, випростав лапи й з хрускотом потягся.

Лицарі зібралися на герць

     

 Я хотів їх налякати, щоб вони повтікали. Загарчав, аж гори здригнулися. Все дарма, вони мене не дуже й бояться.

       Я заповз у глибину печери, згорнувся калачиком і почав дрімати. 

       Тут когось навідала щаслива думка - розпалити багаття перед печерою і викурити мене. Джури метнулися збирати хмиз. 

       Я чхнув і прокинувся. Густий дим клубочився, наповзав і закутував моє тіло у сизу пелену, наче павук, забирався у найменші закамарки печери, вигяняючи з них повітря, прокрадався у ніздрі і сльозив очі. Я важко закашлявся, ще гаразд не тямлячи, що трапилося. Що б там не було, треба рятуватися. Поповз у глиб печери, куди раніше ніколи не заповзав. Моє довге мускулясте тіло ковзало по мокрому камінні, голова раз по раз гупала об якийсь виступ, повзти було все важче - печера звужувалась, а дим невмолимо здоганяв і гнав уперед. Як міг, щільніше притис крила до боків, та це мало допомогло, сталактити боляче дряпали по спині. Я втомлено розпростерся на долівці й вирішив, що повзти далі марно, бо печера глуха і чи тут погибати, чи трохи далі - однаково. Поклав голову на передні лапи і спробував уявити щось приємне. Але чомусь згадав оце: і прийде диявол, щоб покарати вас, і матиме він тіло велетенського змія, в пащі котрого клекотітиме полум’я, а крила його збиватимуть птахів на льоту... Невже це про мене? Я - диявол? Яке безглуздя. Голова паморочилась, і дихати ставало все важче.

Я знаю ціну дружбі

     У мене з'явився вірний друг - пустельник. Він навчив мене грамоті. Тепер я читаю Біблію і пишу вірші.
    Мій товариш приніс погану новину - про мене довідалися, збирають лицарів на герць...
   Я не буду битися! Я не хочу чинити зло!

Я не хочу гинути, ще й не нажившись.

Мені сьогодні пустельник розповів, що я маю загинути... Просто загинути. Я нічого лихого не зробив, та люди мають спокутувати свої гріхи. Я не буду робити зла. Я буду жити!

Я НАРОДИВСЯ (ВИЛУПИВСЯ:))

Я ще був зовсім молодий. Минуло вісім років, відколи вилупився з яйця, що пролежало, може, із сотню літ у печері. Не було кому заопікуватися мною та навчити драконячого способу життя, я навіть не знав, чим повинен харчуватися, і їв собі травичку, листячко, різні там ягідки, дикі яблука й груші. Цілими днями просиджував у печері, тільки вночі виповзав на прогулянку, і через те ніхто й не підозрював про моє існування. Але якось я серед ночі забрів до густелезного лісу, проблукав у ньому до світанку й, коли вже повертав назад, натрапив у гайку біля річки на чиюсь хатину, з-за хатини чулося лунке гупання. Спинився й зацікавлено почав наслухати. Небавом затихло і з-за рогу вийшов старий чоловік, несучи оберемок дров. Мене він помітив щойно тоді, як висипав дрова біля порога, і хоч оте чудовисько (я) на ту пору було всього лиш завбільшки з вола, проте й цього виявилося достатньо, щоби чуб на голові в пустельника - скільки вже там було його - заворушився, мов трава схарапуджена.